Неочікувана зустріч

Я хочу вам розповісти, що трапилося зовсім недавно зі мною. Уроки української літератури мені завжди подобалися і ось ми почали вивчати нову тему: Творчість Тараса Григоровича Шевченка. В нашій сімї і мама і бабуся дуже любила його вірші і ось у мене трапилась нагода теж познайомитися з творами цього письменника «Кобзар» - був у бабусі улюбленою книгою, вона сказала:

«А піди-но онука, в бібліотеку та візьми книгу там!»

У вихідний день я так і зробила: пішла до бібліотеки та вибрала збірку творів Шевченка, в якій були вірші, поеми та власні його малюнки.

Мені дуже хотілося почитати та роздивитися книжку. На вулиці , у сквері, я знайшла вільну лаву, зручно сівши, розкрила книгу та почала її читати. Я так захопилася читанням, що не помітила, як до мене підійшов старенький дідусь. У нього були темні вуса, сиве волосся, а очі з-під окуляр дивилися на мене уважно та запитливо.

«Цікава книжка?» - звернувся він до мене.

«Так! Дуже цікава!». Він подивився на обкладинку книжки.

«Та це – Тарас Шевченко! Я багато читав його творів. Хочу Щоб ти знала, ця людина через муки, страждання та поневіряння гідно пройшла та стала великою ще при житті!

В ті часи не всі письменники наважувалися писати українською мовою. А він писав! Та ще ілюстрував свої твори. Шевченко – кришталь в українській науці. Він відчував біль народу, тому, що сам прийшов через біль. Він любив так свою країну, свій край, помічав такі родзинки, які дійсні були притаманні тільки нам, українцям. Недарма його шанують у всьому світі. Памятники у Америці, Канаді, перекладені на багато мов світу. І коли ти прочитаєш його вірші, поеми, - то зрозумієш його велич та талант». Я слухала тихий голос старенького і в моїй уяві поставав образ великого письменника. Але він був чомусь схожий на мого співрозмовника. Я хотіла з ним ще поспілкуватися, але старий дідусь мов марево, розтанув. А може це сам Шевченко прийшов, щоб розповісти нам, молодим, про долю України, про її минуле? Ця думка весь час мене мучила.ю а в тім мені було радісно і приємно поспілкуватися з цією людиною, яка змусила мене подивитися на великого письменника по-новому.

Мельник Надія, літературна студія "Імідж", кер. Захарян В.П.

Портрет

Уважно я вдивляюсь в цей портрет,

Він посміхається мені уважно, чемно!

Чоло високе, очі променисті,

Немов би часточки від сонячного неба!

Багато віршів всі писали,

Про його творчість, його славу!

Я хочу написати про людину,

Яка любила нашу Україну як державу!

У кожний свій рядок, у кожен твор,

Вкладав він частку душі та серця!

Любив природи неповторний світ,

Прошйшов крізь муки, крізь в’язниці

І крізь терни!

І зараз в Каневі лежить він над Дніпром,

Та слухає уважно Україну,

Яка свободу здобула,

В Європу йде, в цей вільний шлях єдиний!

Він мріяв про свободу для людей!

Про рівність, людяність та братство!

Щоб всі жили «у сімї вільній, новій»,

І це було й для нього – справжнім щастям!

Вклоняюсь низько я тобі, Тарас!

Народ прославив наш ти гідно!

Про тебе пам'ять хай живе в віках!

В щасливій та соборній Україні!

Мельник Андрій, літературна студія "Імідж", кер. Захарян В.П.

Собор моєї душі

Він почав формуватися у мене ще з раннього дитинства, бо ще тоді я зрозуміла, що бути особистістю – це те найголовніше,що повинно бути в душі у кожного.

З часом я зрозуміла, що не всі люди його мають. І в мене він свій, особливий, не схожий на інших. Я про Нього нікому не розповідаю. А навіщо? Це ж моє внутрішнє життя. Коли в мене виникають якісь проблеми – я звертаюся до Нього, прошу поради, прислухаюся, адже в Ньому, моєму Соборі, зібрані всі надбанні моїх предків, які перейшли генетично і до мене.

Я іноді замислююся, а хто самий головний житель мого Собору? Мені здається, що Пам'ять, яка пройшла через століття, яка несла важку ношу – долю мого народу.

Кріпацтво, знущання, біль, надія, віра та любов – вони допомагали моєму народові піднятися з колін, розправити спину і, нарешті, стати вільними та незалежними. Це не пафосні слова, це – мої роздуми, мої переживання.

Я поринаю за допомогою Памяті в часи кріпацтва. Тарас Шевченко! Унього був теж свій особливий Собор душі, який вивів його на рівень світового генія, генія всіх часів і народів, а не тільки українців. Вже тоді, в ті часи, люди берегли свої Собори. Вони Втрачали, боролися та перемагали.

Вже те, що Шевченко – це приклад того, як можна любити свою країну, свій народ, говорить, що дійсно є одна генетична лінія для своєї нації.

Світ весь час змінюється. Нові технології, нові наукові відкриття. Людство йде швидко вперед до вдосконалення свого життя, тільки незмінними залишаються людські душі.

І тільки з Вірою, помічницею Памяті, ми зможемо побудувати наш спільний дім – Україну!

І тільки в Соборі кожної людини повинна жити любов не тільки до себе, але й до інших людей. Це потрібно для збереження нашої нації.

Мій Собор я майже побудувала. Я його збирала камінчик за камінчиком та вміщала в своєму серці.

Собор моєї душі! Я завжди буду разом з тобою, адже ти – моя свідомість, моє друге «Я», яке мені так необхідне для самовдосконалення,самореалізації, для того, щоб носити високе знання – Людина!

Грошева Олександра, літературна студія "Імідж", кер. Захарян В.П.

«У кожного своя доля…»

Був холодний осінній вечір, сонце заходило за обрій, легенький вітерець бешкетував по селу. Все було спокійно і тихо, та тільки на околиці села, в маленькій хатинці, ледь світив каганець. В тій хатинці сидів біля вікна голодний хлопчик та чекав свою маму.

Після тяжкої праці на полі, втомлена мати прийшла з роботи. Їй вже нічого не хотілось, та тільки вона почула слово «мама» з вуст свого хлопчика та побачила радісні очі, наповнені любовю, вона про все забула. Жінка пригорнула до себе свою кровиночкуі їй нічого не було потрібно. Здавалось, вони були одні на всій планеті. Але коли розмова заходила за їжу, одразу в неї опускалися руки. Та сьогодні в цій родині було свято, бо жінці хазяїн дав трохи борошна та крупи. «Сину! Завтра у нас свято! Я спечу хліба та наварю цілий казан борща.» Хлопчика переповнювала радість; він почав бігати по хаті, наспівувати веселу пісеньку. Але сьогодні йому прийшлося їсти овочі, які мати знайшла на полі.

Ось настав цей довгоочікуваний день. У жінки був вихідний, якого вона так чекала. Ще зранку вона прокинулася, щоб спекти хліб. Сонце тільки сходило, а турботлива мати вже замішувала діжу, та поставила борщ до печі. Хлопчик прокинувся від ніжного аромату печеного хліба. Він одразу побіг до мами, яка саме зараз діставала з печі хліб, який був, як сонечко, що несло тепло та світло, яке полонило всю хату. Дитині так кортіло його скуштувати, що вона тягнула руки до нього: «Не чіпай. Потерпи, зачекай, коли він трохи охолоне!», - сказала радісна жінка. Синочок не міг відвести свій погляд від цього «ясного сонечка». Здавалося, що він їв своїм поглядом весь хліб. Тепер можна було твердо сказати, що в цій хатині було свято. Хлопчик став жадібно їсти борщ та хліб. А поруч сиділа мати і не могла відвести від нього погляд, вона була по-справжньому рада.

-          Мамо, а чому ти не їси? – запитав стурбований хлопчик.

-          Та борщ я вже скуштувала, дуже смачно, залиш мені скибку хліба і все. Я не голодна. А тиїж,їж…

Насправді вона була дуже голодна, та син був їй дорожче за своє життя, і вона просто не могла більше їсти, коли бачила, як «запихається» їжею її син, за якого вона щиро раділа. Мати хотіла зробити для нього справжнє свято, бо в ті сірі, буденні дні, люди просто не вміли радіти життю.

З того часу пройшло вже двісті років, а той хлопчик став людиною з великої дітери, бо він сам радів життю. І вчив цьому інших людей, через свої вічно живі твори. Це – Тарас Шевченко.

Лихман Анастасія, літературна студія «Імідж», кер. Захарян В.П.